Чому спроби головного ВИШу України – КНУ - погратися у демократію тхнуть радянщиною, а також – в чому тут завинила держава.
Одним з найяскравіших дитячих вражень автора назавжди лишилися два дні навчання у приміщенні з температурою повітря близько нуля. Справа була після повернення з зимових канікул: про аварію, що сталася з опалювальною системою, усі дізналися постфактум, а керівництво райВНО лише на третій день допетрало розпустити дітей по домівках і спокійно провести ремонт. Суворі дев’яності в найкращому вигляді, нехай і в мегаполісі. Зате без того катаклізму навряд чи довелося б усвідомити, що писати кілька годин у рукавичках дуже незручно.
Два десятиліття потому керівництво КНУ імені Тараса Шевченка без жодних катаклізмів оголосило про переведення студентів на дистанційну форму навчання аж до початку календарної весни через бажання зекономити на опаленні.
Одні крайнощі в Україні змінюють інші, до цього начебто варто вже звикнути. Але кожного разу нас примудряються здивуватися як не реакцією на новину, так її подачею. І цього разу, знаєте, вдалося.
Першим про фарс від КНУ повідомив блогер Андрій Герус. Згодом її підтвердили інші небайдужі до КНУ люди, зокрема екс-депутат Єгор Фірсов.
Пост Андрія Геруса про події у КНУ
Пост Єгора Фірсова
Представники університету в один голос задля красного слівця заявляють про те, що дистанційне навчання – це нова для нашої держави методика (передова), і КНУ власним прикладом показує іншим, як її треба впроваджувати.
Офіційна заява КНУ. Хтось щось зрозумыв?
При цьому якогось конкретного готового плану, ясна річ, нема і не було (хоча офіційно він нібито є і навіть опублікований в потрібних місцях) – це ж вам не Чехія якась чи Бельгія. Хтось з тих викладачів, які традиційно встигли проставляти залік не за якістю студентських робіт, а після збирання данини по сотні гривень з залікової книжки, міг і взагалі порадити молодому поколінню забути на цей час про дисципліну, яку він викладає. А деякі інші педагоги могли, навпаки, накидати для самостійної роботи чимало матеріалу, забувши при цьому сказати, що страшенні обсяги цілком компенсуються необов’язковістю вивчення на зубок.
Та й самі студенти здебільшого навряд будуть зацікавлені в тому, щоб гризти граніт науки під час вимушених канікул під новою назвою. Хтось підшукає собі роботу – можливо, не тимчасову і не за покликанням, але таки роботу. Хтось, навпаки, вирішить відтягнутися по повній програмі протягом шести зненацька вільних тижнів.
Розвиток історії
В країні, де лиш невеликий відсоток курсових та дипломних робіт виконується не за допомогою методу «скопіювати - вставити», такий простій навіть жодної кризи в системі вищої освіти не спричинить. Чому? Та тому, що вона все одно давно стукається знизу в днище, яке сама ненароком пробила, дозволивши сумнівним конторам на зразок МАУП стати «респектабельними навчальними закладами». А руки Лілії Гриневич та її свити до університетів, інститутів та академій дійдуть ще нескоро – тут би зі школами розібратися спершу. Можливо, реформою на цьому рівні акредитації навіть інший міністр освіти вже займатиметься. Тим більше, що КНУ – то окрема вотчина, а ректор університету – наче той міністр без портфелю. Тому міністру з портфелем можна обмежитись заявою в кращих традиціях цехової солідарності.
Пряма мова міністра освіти Гриневич
На додачу в очі кидається совкове за всіма показниками формулювання «на прохання студентів». Тобто наче і гра у демократію, але насправді таки чергова маніпуляція «на вимогу трудящих». Пасаж про небажання стирчати в аудиторіях протягом найхолодніших місяців року видається цілком безпроблемним аж до того моменту, поки не бачиш прогноз погоди на березень. Той самий березень, що знову ризикує стати холоднішим і жорсткішим за грудень. І все на практиці може виглядати так, що студенти у холодному березні відлупцювали себе самі, наче та унтер-офіцерська удова. Але це якщо вірити виключно офіційним формулюванням, звісно, а не здоровому глузду.
Певні великі міста (скажімо, Львів) київський досвід вже охоче беруть на озброєння. Але не всі. Скажімо, легендарний ДНУ імені Олеся Гончара свою роботу припиняти навіть не планує. А все тому, що за енергопостачальника там не Рінат Ахметов, а конкуренти, яких довелося впустити на ринок послуг через необережну (на думку прибічників Ахметова, звісно ж) передвиборчу обіцянку міського голови. Не дивуйтеся, якщо найбільш марнославний ректор в історії України на прізвище Поляков днями зробить це своєю заслугою: мовляв, бачте, в Києві університет стоїть, у Львові стоїть, а наш працює як швейцарський годинник. Дехто навіть на чужих проколах примудряється робити собі піар. Що характерно, навіть в самому Києві не всі конкуренти вважають приклад КНУ вартим наслідування. КПІ он спокійнісінько працює і жодних додаткових канікул під виглядом дистанційного навчання для своїх студентів влаштовувати не збирається. Мабуть, тому що до холодів і студенти, і викладачі давно звикли, бо проблеми з опаленням у головному технічному ВИШі держави були й є.
І якщо уважно придивитися, виходить, що починається все з традиційного бажання держави перехитрувати всіх навколо. Можна легко писати однією рукою маніфести про деолігархізацію, а іншою виділяти олігархам – власникам енергетичних компаній компенсації з бюджету, яких вони не потребують. Можна довго обурюватися відсутністю провідних українських навчальних закладів у світових топ-100 чи топ-200, але при цьому паралельно робити все для того, щоб їх там не було ще довго. А обурюватися нестачі спеціалістів в технічних галузях, штампуючи при цьому від року в рік шалену кількість непотрібних вже низькокваліфікованих юристів та економістів – це взагалі родзинка, зрозуміти яку на Заході нікому не вдалося і досі.
Начебто й недарма в народі кажуть: вік живи, вік учися. Було б тільки де вчитися.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець