Історія з українськими квотами збурила суспільство - і виявила тих, кому в Україні некомфортно. Чому так і що їм робити, розмірковує автор Без Табу.
Два роки тому, коли ґрунтовні дискусії про необхідність запровадження мовних квот щонайменше у засобах масової інформації лише брали свій початок, противників українізації суворо попередили – панове, одного чудового дня вам або доведеться грати за правилами, або збирати речі і шукати собі кращого життя. Але сенс натяку з серії "хто не сховався – ми не винні" зрозуміли, схоже, не всі. Не можна, звичайно, говорити про потужність спротиву українізації серед публічних людей, а от про масовість говорити якраз варто. Що ми маємо наразі?
Ми маємо канонічного полум’яного псевдоопозиціонера та ліберала Ганапольського, який погрожує поїхати з України, якщо його змусять вести ефіри на радіо виключно українською мовою. Ну якщо їде, то нехай собі їде і Кисельова з собою захопить за компанію. Недарма у народі говорять в таких випадках: помер Яким, і грець із ним. Але це явище в цілому є достатньо симптоматичним. На майбутнє варто пам’ятати, що хороше ставлення так званих російських лібералів до України закінчується на мовному питанні. Це свого часу довів навіть Аркадій Бабченко, людина, яка примудряється поєднувати написання розумних і правильних за великим рахунком речей з перманентною українофобією.
Хоча іноді росіяни все ж відрізняються один від одного за мовними ознаками. Іллю Новікова, наприклад, варто так чи інакше похвалити за непогане володіння українською мовою. Але в цілому для українського медіапростору буде краще, якщо символи перших буремних пострадянських років заберуться геть звідсіля, а нібито незаангажовані українські журналісти припинять пхатися до медіапростору російського, як це днями зробив Дмитро Гнап. Якщо вже грати за певними правилами – то грати до кінця і ні про що не жалкувати. Менше народу – більше кисню.
Ми маємо також канонічну космополітичну представницю сучасної масової культури Топольську, для якої стосунки з видатним антикорупціонером Лещенком виявилися недостатньо великою плямою на власній репутації. Вона вирішила особистим прикладом довести, що творчі люди зазвичай мають проблеми не лише з правильною інтерпретацією простих на перший погляд речей, а навіть з правильним розумінням прочитаного тексту. Хоча в певний момент комусь навіть могло здатися, що пані ді-джей не читала закон про мовні квоти на радіо взагалі.
Так чи інакше, але для відомої останнім часом у широких колах особи стало відкриттям те, що музичні треки без вокалу не підпадають під жодні квоти. Але ще більшим відкриттям для неї став той факт, що її близька людина на правах депутата Верховної Ради свого часу проголосувала за їх впровадження. Чи будуть тепер благовірні спати на різних ліжках? Нас це питання якось обходити не має через свою незначущість та право громадян України на захист приватного життя. А от дурість і неосвіченість деяких "митців", навпаки, має нас цікавити. Здавалося б, до чого тут легендарний лист російських діячів культури з приводу кримського питання на адресу Путіна? Так-так, той самий лист через підпис під яким багатьох вже гризе сумління.
Маємо ми також і чималу кількість несвідомих театральних діячів, які багато років працювали на російськомовну аудиторію і дуже не хочуть виходити з зони комфорту. Канонічним прикладом подібного небажання є історія Дніпропетровського академічного театру РОСІЙСЬКОЇ ДРАМИ (так-так, а ви як думали?) імені Максима Горького. Характерно, що вулиці Горького, яка знаходиться буквально у кількох сотнях метрів від театру, вже не існує як топонімічної одиниці – тепер вона називається на честь княгині Ольги. А от працівники театру опираються перейменуванню з усіх сил, хоча більшість з них чудово знає, що уроджений Олексій Максимович Пєшков був в кращому випадку не українофілом.
В чому ж справа? Нічого особистого, просто в даному випадку чудово спрацьовує принцип Німеллера – вступися за когось, щоб потім було кому вступитися за тебе. Театрали чудово розуміють, що мова зараз йде лише про зміну назви, а не про зміну репертуару. Але одного чудового дня мова піде і про репертуар – в цьому можна не сумніватися. Тому зону комфорту захищати треба вже зараз, бо потім буде пізно.
Кінець кінцем, ми маємо мільйони абсолютно безголової аудиторії, яка не бажає виходити з російського медіапростору та відмовлятися від російських за своєю сутністю культурних явищ. Подивіться хоча б на афіші навколо палацу "Україна": що не артист – то в кращому випадку пережиток минулого. А що хорошого можна сказати про людей, які організовують аншлаги таким персонажам, як Потап? Звісно, що нічого. Але біда в тому, що пропозиція існуватиме доти, доки існуватиме попит.
Втім, з цієї сумної картини варто винести і дещо позитивне. Грати навіть у слова зі слабким та непідготованим супротивником зазвичай нецікаво. А супротивник цього разу трапився зовсім не слабкий. Тож давайте потихеньку боротися за перемогу у цій грі.
Будьте здорові і не хворійте.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець