30 квітня 1975 північнов’єтнамські війська узяли під свій контроль Сайгон – столицю Південного В’єтнаму, яка пізніше отримає назву Хошимін. Ця подія фактично завершила кровопролитну війну, що тривала десять років – значно довше, ніж, наприклад, Друга світова.
З тим, що американське вторгнення певним чином пішло на користь місцевим мешканцям і мимоволі навчило їх протидіяти суворій реальності, сперечатися важко. Але чи навчила чомусь ця історія Америку та пересічних американців? Швидше так, ніж ні.
Політикам, що засідали у Вашингтоні, довелося звикати до того, що громадська думка має значення. Особливо у випадку, коли мова йде про залучення громадян США до участі у військових операціях за кордоном. Першим в цьому переконався Ліндон Джонсон – президент, що виступав за радикальне вирішення питання у далекій азіатській країні.
Були часи, коли наступник Джона Кеннеді всерйоз мріяв переобратися та лишитися у Білому домі ще на один термін, але в підсумку навіть не виставив свою кандидатуру на вибори, що відбулися восени 1968 року. Причиною відмови від продовження боротьби став рейтинг, що впав нижче плінтуса. Джонсон програв антивоєнному руху значно раніше, ніж міг поступитися у президентських перегонах Річарду Ніксону.
Персони, що пізніше обіймали посаду американського керманича, підходили до в’єтнамського питання зовсім з іншого боку. Зокрема, Джеральд Форд та Джиммі Картер посприяли помилуванню усіх тих, хто так чи інакше ухилився від військового призову та на війну не потрапив. Та й сама армія почала поступово переходити на контрактні рейки. Це був фактично безпрограшний хід: втілювати в життя імперіалістичні амбіції батьківщині тепер бралися лише ті, хто дійсно цього хотів. Про добровільно-примусове залучення до збройних сил з тих часів забули. А антивоєнні протести нехай і не вщухають досі, але й не видаються настільки масовими та впливовими, як це було років сорок тому.
Звичайно, Америка і сьогодні продовжує нести демократію (причому в усіх сенсах) на території інших держав. Але тепер для цього шукають цілком офіційний привід – реальну загрозу для громадян США незалежно від їхнього місцезнаходження. Згадайте хоча б сумнозвісне бомбардування Лівії 1986 року: формально атака з повітря подавалася як відплата за терористичний акт у ФРН, внаслідок якого постраждали американські військовослужбовці. Про військові кампанії в Іраку та Афганістані можна навіть не згадувати – там причини початку взагалі лежали на поверхні. Принаймні народ тепер реагує спокійніше, ніж в шістдесяті-сімдесяті роки минулого сторіччя.
Вихід фільму на екрани та його касовий успіх став своєрідним сигналом: тепер можна говорити про в’єтнамську війну як про трагедію та невдачу для усієї Америки. І режисери почали висловлювати свої думки з цього приводу, не лише в розмовах з пресою, але й на екрані. Серед багатьох «творів на задану тему» на автора найбільше враження свого часу справив «Народжений четвертого липня» - частина трилогії Олівера Стоуна. Головний герой, який на початку постає перед глядачами палким патріотом, по ходу сюжету стає калікою, проходить п’ять стадій сприйняття та остаточно перетворюється на активіста-пацифіста. Родзинка в тому, що картина базується на реальній історії справжнього Рона Ковіка, який і зараз у свої 70 років продовжує брати участь в антивоєнному русі, навіть пересуваючись за допомогою інвалідного візка.
На щастя, неприємні прецеденти, про які Ковік писав в однойменній автобіографічній книзі, вже стали пережитками минулого. До американських ветеранів вже не ставляться так недбало, як це було колись. Їх лікують як слід, а не за залишковим принципом. Їх намагаються максимально безболісно інтегрувати до суспільства на мирній землі. Так, це виходить не завжди, але учасники закордонних військових операцій більше не сприймають високим начальством як чергова порція гарматного м’яса. Людина має хоча б щось отримати від країни, якій віддала свій громадянський борг.
В цьому плані Америка в кращий бік відрізняється від головного супротивника у “холодній війні”, яка, здається, особливо і не припинялася. У Москві і досі не зрозуміли деяких простих речей – хоча на щось інше чекати і не варто, якщо хтось вперто намагається жити минулим. Зайвий привід згадати про це буде наприкінці першої декади травня, коли світ відзначатиме чергову річницю закінчення останньої поки що світової війни…
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
Матеріал вперше побачив світ на Без Табу - 30 квітня 2017 року, проте, як бачимо, актуальності не втратив й нині