До питання виховання молодого покоління.
Комусь може здатися, що за задумом цей текст мав бути обережною одою на адресу Лілії Гриневич. І справді, пані міністр освіти та науки поки що примудряється ходити по лезу ножа і не порізати собі підошви, хоча іноді і потрапляє у безвихідні, здавалося б, ситуації. Але мова сьогодні піде не про неї, а про заборонений з її подачі шедевр педагогічної науки часів президента Януковича. І про наслідки цієї заборони у випадку, якщо все залишити так, як є зараз, звісно.
Навчальний посібник під назвою "Сімейні цінності" – річ абсолютно небезпечна, як і більшість навчальної літератури, що отримала дозвіл в часи, коли на місці Гриневич перебував відомий маргінал Дмитро Табачник. Особливо небезпечними, звичайно ж, були підручники з історії України для старших класів, на сторінках яких українці виставлялись не просто негідниками, а справжніми агресорами під час Другої світової війни. Проте поганенька копія «Домострою» теж могла легко нашкодити якщо не дитячій психіці, то вже точно правильному світосприйняттю. Добре, що у основну редакцію хоча б не включили фразу "бийте бабу молотом, буде баба золотом". Але і без неї статева дискримінація кидалася в очі навіть патріархам-консерваторам, які звикли не звертати на неї уваги.
Тим не менш, не можна не зазначити, що вихід цього посібника був дуже своєчасним. Дехто з консерваторів (до яких, до речі, належить і Гриць Якович) останнім часом обурювався з приводу того, що у суспільстві розмилася межа між стереотипним чоловіком та стереотипною жінкою. Але біда насправді не в цьому, а в тому, що представники обох статей, здається, забули про деякі життєво важливі функції та обов’язки. І жінок це, нажаль, стосується значно більше, ніж чоловіків (так-так, з цього моменту можете сміливо записувати автора до лав гендерних шовіністів та сексистів). Найбільші труднощі, як це не дивно, виникають з виконанням материнських обов’язків. Прикладів насправді аж занадто багато.
Минулої зими стався типовий для останніх часів випадок, який розізлив пана літературознавця аж до почервоніння його завжди блідої шкіри. Типова мамця з покоління гаджетів у дорогому і не дуже пристойному китайському одязі перла кудись в напрямку магазину, чисто символічно тримаючи за руку дитину дошкільного віку. Донечка, треба зауважити, була вбрана зовсім не під стать матері – біленька курточка, біленька спідничка, біленькі черевички. Шлях пролягав повз незавершене будівництво і повну калюжу багнюки (так-так, звикайте до того, що в грудні в наших краях плюсова температура тримається стабільно). І в кульмінаційний момент раптом виявилося, що мати … просто забула про своє дитя. Авжеж, говорити по телефону з черговою подругою про чергову сумочку-підробку з нашивкою Louis Vuitton значно цікавіше.
Дитина близько хвилини стояла перед калюжею, подолати чи обійти яку не мала фізичної можливості і кликала маму. Невідомо, чим би усе скінчилося, якби кремезний бородатий дядько з доброю на диво душею не підхопив дівча на руки, не переніс її через болото і не наздогнав матір, яка відійшла вже кроків на 30-40 і "не помітила втрати бійця". Висловити представниці покоління гаджетів усе, що накипіло за цю хвилину завадив лише принцип, вкладений у голову ще змалечку бабусею – ні в якому разі не лаятися в присутності дітей. Але зло пробрало до самісіньких кісток. І добре ще, що сталася ця прикрість не під час переходу вулиці – подібні випадки теж доводилося бачити на власні очі.
Нажаль, для "дітей перебудови" та молодших поколінь ці недоліки є на диво характерними, причому стосується це батьків обох статей. У чому справа? Та у тому, що не можна дати своїм дітям того, чого не мав сам. Представники вікової категорії 20-30 у дитячі роки зростали найчастіше так, як бог на душу положить, без якогось особливого контролю. Воно і не дивно, оскільки батьки гарували день і ніч заради зайвого шматка хліба – де тут узяти час для виховання нащадків? Бували, щоправда, і зворотні приклади, коли за нащадком носили шлейф настільки довго, наскільки це було можливо. На виході ж турботливі батьки зненацька отримували дорослу людину, яка не те що материнські/батьківські обов’язки не здатна виконувати, а навіть яєчню собі засмажити. Як не крутіть, але крайнощі до добра зазвичай не призводять.
І саме тому частину (зауважте, частину, а не стовідсотковий обсяг) виховних функцій треба перекласти на державу і систему освіти. При цьому, звісно, треба врахувати купу нюансів. Наприклад, не варто приплітати сюди питання віри та релігії – у родинах про це можуть говорити скільки завгодно, але школа жодним чином не повинна залежать від церкви, це вам не мусульманський світ і не Росія. Іноді достатньо просто мати у штаті кваліфіковану викладачку трудового навчання. Автор зараз добре пам’ятає про те, що половина його однокласниць навчалася шити, в’язати та готувати саме таким чином – дві години на тиждень щовівторка, бо вдома було якось не до цього.
Головне – мати бажання готувати не спеціалістів з розгадування кросвордів, а готових до суворих українських реалій і максимально соціалізованих людей. Як це зробити? Ліліє Михайлівно, ви сама є хорошою дружиною, матір’ю і навіть бабусею, так що спробуйте щось придумати, доки суспільство у вас вірить.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець