П’ять нюансів, що характеризують зміни в українській промисловості, від завжди скептичного автора Без Табу.
Кожного дня хожу по місті я туда сюда
Вижу просто на очах великі перемєни...
Сергій Кузминський
Чимало песимістів останнім часом стверджують, що розвивати промисловість в Україні неможливо одразу з кількох причин. Головна з них – війна, на яку нібито мають витрачатися усі ресурси, якщо необхідно перемогти росіян. Років зо двадцять тому ці аргументи, можливо, і виглядали б актуальними. Але сучасні тенденції натякають на зміну економічної моделі. Злам не можна назвати радикальним, проте хоча б якийсь рух вперед таки присутній.
Україна промислова
Що ж змінилося у порівнянні, скажімо, з 2014 роком?
Нюанс перший: змінився напрямок географічного вектору розвитку
Точніше, навіть не змінився, а з’явився, оскільки з початку нового століття вітчизняна промисловість в кращому випадку стовбичила на одному місці. Деінде взагалі варто було вести мову про поступову стагнацію. Зараз же нові заводи та фабрики відкриваються ледве не щомісяця, причому переважно по правий, а не по лівий бік від Дніпра. Східні та центральні області загалом ще лишаються своєрідним промисловим центром, але оновлення тут відбувається значно повільніше.
Це виглядає цілком логічно. Років зо десять тому, коли одні кричали про те, що Донбас нібито годує Україну, інші підмічали, що Захід, Північ та частково центр країни мають чималенький потенціал, який можна розвинути за умови вдалих інвестицій та наявності зацікавлених в цьому осіб з широким спектром можливостей. За попередньої влади реалізувати купу цікавих задумів було майже неможливо зі зрозумілих причин. А протягом останніх тридцяти місяців нові робочі місця стали з’являтися саме там, де були найбільше потрібні. Хіба хтось забув, звідки найчастіше пересічні українці їдуть у найми за кордон?
Новая индустриализация
Нюанс другий: нові підприємства відкриваються там, де в цьому є потреба з соціально-побутової точки зору
Дивитися в цьому контексті варто більше на Лівобережжя. От візьмімо, наприклад, райцентр Васильківка Дніпропетровської області. Рівень безробіття шалений, нормально функціонує хіба що сирзавод, та й той програє у протистоянні з потужнішими конкурентами. Кілька фермерських господарств навіть за бажання не забезпечать роботою (хоча б сезонною) усіх бажаючих. Обласний центр далеченько: півтори години трасою або дві з половиною години залізницею. Що робити?
Правильно, залучати закордонний капітал. 30 травня поточного року розпочав роботу перший в Україні кооперативний елеватор, який було збудовано на кошти, отримані від канадського уряду через міністерство закордонних справ. Є канадці і серед співвласників підприємства, так що за стабільність його функціонування хоча б на перший час можна не сумніватися. Усіх локальних проблем елеватор, звісно, не вирішить, але робочих місць для мешканців Васильківського, а також сусідніх Синельниківського та Покровського районів побільшає.
Нюанс третій: новостворені підприємства залежать від держави значно менше, ніж до цього звикли старі
Приклад неблагополучної в цілому Васильківки доводить, що за бажання навіть іноземних інвесторів до України можна залучити. А про ентузіастів-земляків годі й говорити. Скажімо, виробник черепиці Ondo без зайвої державної допомоги відкрив завод у Івано-Франківську. Причому сталося це ще в серпні 2015 року, коли не було зрозуміло, яка політична сила захопить владу у місті в свої руки. Обсяг інвестицій, до речі, склав приблизно мільйон доларів – колись подібні цифри не вражали, а зараз на них варто звертати увагу.
Про нові та старі заводи
Нюанс четвертий: нові підприємства налаштовані перш за все на використання природних ресурсів
Так-так, ви все правильно зрозуміли – екологічність виробництва стала одним з важливих факторів. І говорити перш за все варто про виробництво енергії. Сонячні електростанції почали працювати у Камениці, Гуті, Бориславі, Снятині, Звенячині, Деражні, Войнашівці, Шаргороді, Порогах, Писарівці, Боярці, Броварах – і це не повний перелік, бо всього їх з січня 2015 року ввели в експлуатацію зо три десятки. Додайте сюди дев’ять вітрових електростанцій (переважно в південних областях) та гідроелектростанції в Уладівці і Лопухові – картина лише тоді буде повною. До того ж вистачає нереалізованих поки проектів, як друга ГЕС на Каховському гідровузлі, наприклад.
Варто розуміти, що подібна зміна пріоритетів має суттєво розвантажити енергосистему хоча б в окремих регіонах. Це дозволить щонайменше зекономити на паливі (окреме вітання тим, хто досі вважає, що Україна не впорається в цій галузі без допомоги Росії). Якщо ж ця практика пошириться ще й на лівобережні регіони, то багатьом лишиться тільки дивуватися: а що, хіба так можна було?
Нюанс п’ятий, песимістичний: усі вищеперераховані успіхи не скасовують суттєвого спаду у традиційно промислових містах та областях
Не слід забувати, що відомі за межами країни заводи-гіганти зараз переважно просідають. І проблема не лише в падінні цін на металургійну продукцію чи втраті російського ринку збуту. Просто чимало підприємств старої формації так і не дочекалися своєчасної модернізації та перебудови відповідно до сучасних реалій. А деінде ще й заборгованості перед працівниками тягнуться з часів попередньої злочинної влади.
Тому не варто дивуватися, якщо кількість заробітчан з центральних та східних областей України в Європі найближчим часом буде збільшуватися. Кінець кінцем, рекламні борди з пропозиціями працевлаштування в Польщі чи Угорщині почали траплятися ледве не раз на кілометр – мабуть, попит таки є…
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець