Оглядач Без Табу вітає звільнення окупантами українських політв’язнів Ахтема Чийгоза та Ільмі Умерова та вимагає від українсько влади більш рішучих дій.
Останнім часом здавалося, що українські бранці в Росії опинилися у вкрай безнадійному становищі. Наші дипломати навіть якось особливо й не намагалися вплинути на Кремль, бо торгуватися було нічим. А новина про переведення Олега Сенцова до Якутії, де його, схоже, остаточно «ламатимуть через коліно», і поготів не додавала оптимізму. Розраховувати можна було лише на диво. І воно раптово сталося у середу.
Російська сторона без очевидних причин раптово звільнила з казематів двох кримськотатарських активістів – громадян України Ільмі Умерова та Ахмета Чийгоза. Безвинно ув’язнених керівників Меджлісу раптово відправили з Сімферополя до Анапи, після чого посадили на літак до Анкари. Одразу ж виникло логічне питання: а чому громадян України раптово видали Туреччині? Частково очевидна відповідь стала зрозумілою одразу. І від неї стало якось водночас радісно і сумно.
Радісно через те, що союзницькі обіцянки сусідів з іншого боку Чорного моря не обмежилися лише словами. Невідомо, яким чином Реджеп Ердоган зумів натиснуть на Кремль. Можливо, мав місце навіть не тиск, а пропозиція з серії «послуга за послугу» – не забувайте, що краще за турків у Східній півкулі торгуватися не вміє ніхто. Проте важливо те, що відгук з московського боку був майже миттєвим. Якщо прив’язувати ці події до нещодавнього візиту президента Туреччини до Києва та досягнутих під час нього домовленостей, то можна зробити висновок, що союзники дійсно стартували з місця в кар’єр.
При цьому характерно, що ані Ахтем Чийгоз, ані Ільмі Умеров не просили Путіна про помилування. Та й на турецькій землі вони затримаються ненадовго. Поспілкуються з місцевою політичною елітою, зустрінуться із місцевими земляками і відразу рушать на Київ – туди, де вони мали б опинитися так чи інакше. Там обидва напевно змушені будуть вислухати представників президентського оточення, які припишуть собі значно більше заслуг в їхньому звільненні з полону, ніж було насправді (як це вже поспішила зробити Ірина Геращенко). Так вже колись було у випадку з Афанасьєвим та Солошенком, тому дивуватися не доводиться.
І саме через це стає сумно. Бо учорашні щасливчики опинилися на волі виключно завдяки втручанню третьої сторони, яка має власні інтереси на окупованому Росією півострові.
Туреччина так чи інакше заробила кілька балів на додачу до своєї позитивної репутації серед татарської спільноти в Криму. За умовного Сенцова чи Кольченка за цією аналогією хапатися нема кому. Можна, звісно, довго говорити про багатосторонні обміни. Але коли ми однією рукою нібито намагаємося витягти полонених, а іншою нарощуємо обсяги імпорту з Росії, це виглядає якось дивно.
За дивним збігом обставин на хорошу новину наклалася погана: Москва намагається тиснути на учасників Форуму східного партнерства, і поки що робить це швидше успішно, ніж невдало. У Таллінні в середу до резолюції, яку прийняти треба було терміново і без остаточних правок, включили пункти про підтримку російських ЗМІ та «громадських організацій» на території «східних партнерів», в тому числі на окупованих землях.
Сказати, що це обурило деяких учасників – не сказати нічого. Грузинам, скажімо, не сподобалося те, що їх хочуть примусити із посмішками на обличчі співпрацювати з представниками так званих «молодих республік» Південної Осетії та Абхазії, що юридично є територією Грузії. Азербайджан аналогічним чином обурився щодо Карабаху, а Україна – щодо Криму і Донбасу.
Більше того, російські агенти впливу вже вимагають від ЄС створити такі механізми співпраці з «революціонерами», які не потребують участі легітимної влади, що має керувати цими територіями. І головна зрада полягає в тому, що резолюцію тепер можна або ухвалити, або відмовитися її ухвалювати. Навіть в найкращому для нас випадку спрацьовує принцип «не з’їм, так понадкушую». Тому наша делегація і намагається зірвати голосування. Хоча хтось може зауважити, що вимоги, які лунають на подібних форумах, не є обов’язковими для виконання тими діячами, що засідають у Брюсселі чи Страсбурзі.
Виходить так, що вплинути на ворогів (як очевидних, так і таємних) ми можемо хіба що за рахунок нестандартних ходів або відчайдушних вчинків. Але навіть це трапляється нечасто. Неготовність до рішучих дій раз за разом відкладає розв’язку конфлікту, яка й так трапиться нескоро.
Україна-2017 підозріло схожа на Англію-1938, якщо говорити про враження від ведення політичної гри на міжнародному рівні. Втім, ми і на Чехословаччину того ж періоду підозріло схожі, бо іноді здається, що потенційні союзники готові здати нас за безцінь, в обмін на якісь важливі, але все ж дрібниці. Турецьку допомогу в цьому контексті не варто як недооцінювати, так і переоцінювати. Не забувайте. Анкара б не влізла в цю історію, не розраховуючи на певний зиск.
Щасливий кінець історії поневірянь Умерова та Чийгоза не може не тішити. І хочеться вірити, що ця тенденція матиме продовження. Але також хотілося б бачити більше активних дій з боку української влади. Можна нескінченно сподіватися на Ердогана, Євросоюз чи святого духа. Та що робити, якщо одного разу не буде на кого покластися і доведеться користуватися планом Б?
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець