Блогер Рустам Ісаков пояснює людську природу президента України Петра Порошенка. Для цього довелось звернутись до літературної класики.
У Маріо Пьюзо в «Хрещеному батькові» є епізод, коли старий дон Віто пояснює молодому Майклу Корлеоне, як власне він дійшов до такого життя (чому став бандитом, будемо говорити прямо). Він каже: я не хотів, щоб вас (сім’ю, дітей) смикали за ниточки. Але я не хочу, щоб ви займались тим же, що і я. Я хочу щоб ви стали «законниками». Адже один «законник» з портфелем здобуде грошей у сто разів більше, ніж гангстер з автоматом.
Мабуть приблизно ті ж самі мотиви керували старим Порошенком, коли він благословляв юного Петра на політичну діяльність. Із поправкою, звичайно, на різницю між бесарабським і сіцілійським менталітетом.
Якщо спробувати прийняти цю досить очевидну тезу за ключ до розуміння вчинків нашого дорогого президента, то таємниць у його поведінці майже не лишається. Ми можемо безкінечно засуджувати його за клептоманію, за єзуїтство, за брехливість і цинізм, але це нас не наближає до розуміння. І тільки «сімейна концепція» дозволяє зрозуміти. Не виправдати, але зрозуміти логіку. Людина просто робить те, що вважає за потрібне, аби забезпечити власну сім’ю: багатством, впливом, авторитетом. Зробити своїх нащадків конкурентнішими… і більше нічого. Треба для цього украсти, значить будемо красти, треба обдурити, будемо дурити. Це ж для діточок, не для чогось поганого. Он які вони гарні, кучеряві… як тато.
Озброївшись таким виправданням можна обґрунтувати все, будь-яке злодійство. Це дозволяє жити взагалі без принципів.
І у Порошенка немає принципів. Їх ніколи не було. Він ніколи не був ні демократом, ні диктатором. Ні проросійським, ні прозахідним. Ні патріотом, ні українофобом. Він просто завжди робив бізнес, він просто торгував у тій сфері, куди його батько призначив. І його «політична позиція» завжди була обумовлена тільки одним: перспективою збільшити владу, котру можна буде конвертувати у гроші. А гроші для чого? Правильно… не для чогось поганого, для них… кучерявих.
Він спробував робити кар’єру в СДПУ, але там була згуртована мафіозна структура і йому нічого не світило. Тоді він спробував створити новий політичний проект… Партію Регіонів. Але там донецькі тримались один за одного і грошей у них було неміряно, що там шукати… а от іще є нацдеми із любимим народом, але селюкуватим, продажним і дурненьким лідером Ющенком, якщо дати йому грошей, то під патріотичними гаслами можна привести його до влади і потім стати «сірим кардиналом», який за спиною у опудала буде реально керувати державою. А якщо не склалось, а потім ще і помаранчеві зазнали краху, то що робити? Шукати себе в новій проросійській владі, наприклад, міністром економіки в уряді Азарова. А якщо видно, що ця влада іде до свого краху, і Януковичем незадоволені навіть провідні олігархи із його оточення? Значить треба піти в тінь і вести подвійну гру, демонструючи показну лояльність, але разом із тим же Льовочкіним і Фірташем фінансуючи протестні акції. А потім на хвилі перемоги переконати могутніх партнерів, що кращого президента їм і шукати годі, не те що інтелектуально неповносправний Кличко, на якого вони ставили.
В процесі цих зрад і інтриг, звичайно, доводиться весь час міняти риторику згідно напрямку вітру, який у цей час актуальніший. Ну а що робити? Мета ж хороша? Так-так, для них…
І ось фінал. Вершина. Президент України. Більше ніхто не смикає за ниточки, нікого не треба «підмазувати», ні з ким ділитись… навпаки. Кожен дерибанщик несе долю «верховній криші» просто за те, щоб закрили очі, закрили кримінальну справу, зробили вигляд, що немає доказів і т.п. Про що іще мріяти?
Але не все так просто. Країна в глибокій кризі. Російська агресія. Економічний провал. Суспільство радикалізоване Майданом, очікує від нової влади нового життя, багато крикунів із вимогами якихось незрозумілих «європейських цінностей». Що робити?
Треба балансувати.
Суспільство вимагає, західні союзники вимагають. Але з їхніми вимогами в сім’ю багато не принесеш. Чи ж для того наша квіточка?
Лідерами суспільства є майданні активісти з вимогами реформ і боротьби з корупцією. Без них ніяк. Значить треба взяти на озброєння їх риторику. Створити «майданний уряд», включити декілька активістів, потім поступово їх скомпрометувати і видавити. Всі звикнуть і забудуть. Замість них суспільству будуть підсунуті фальшиві майданівці, фальшиві волонтери, фальшиві лідери суспільної думки. Створити мережу ботів із патріотичними аватарками, із образом переселенця, АТОшника, волонтера, ініціативного підприємця, правозахисника, небайдужого суспільного діяча і т.д. А уже ці люди будуть переконувати суспільство, що все йде успішно, боротьба із корупцією шкодить державі, в умовах війни треба гуртуватись навколо лідера і т.п. З різних боків, під різним соусом, але кожен день бомбардувати інформаційний простір меседжами про безальтернативність Порошенка. До отупіння, до блювоти, до капітуляції.
Суспільство хоче в Європу. Хоче євроінтеграції і реформ в цьому напрямку. Ну що ж, ми позвемо єврореформаторів. Авторитетних, розпіарених. Потім зробимо із ними те ж, що і з «майданним урядом». Видавимо, купимо, скомпрометуємо. Поступово, по-одному. Із часом усі звикнуть. Пропагандисти пояснять, що так і треба.
Реформи? Так ми зробимо такі «реформи» щоб ви від них на стіну полізли. Хочете в Європу? Так в Європі є місто Роттердам. Встановимо таку ціну на вугілля, наче ми його із Макіївки через Роттердам веземо. А на газ, наче ми його через хаб десь у Гамбургу переганяємо. Ну це ж в Європі, ви ж цього хотіли, дорогі українці-євроінтегратори. Уже не хочете? От бачите, і вам приємно, що до Європи долучились, і нам з Ренатом Леонідовичем хороша можливість сімейні бюджети поповнити. Взаємовигідно.
А ще є США і ЄС. Без їх допомоги важко в умовах війни. Доводиться прийняти роль західника. Не звикати, уже доводилось. Посміхатись, обіцяти, завіряти у відданості, брехати, знову посміхатись і обіцяти, імітувати, знову брехати… а якщо більше не вірять? Та нехай не вірять. Тут он ціни на експортні товари виросли, вдається бюджет і без їх допомоги зводити. Путін вже не наступає. Хай не вірять, а що вони зроблять? Час і про сім’ю подумати, а то час біжить, а доводиться відкладати на завтра те, що можна вкрасти сьогодні. Четвертий рік президентства ідеальний час щоб показати розмах.
Ну і при цьому не забувати давати «правильні» пояснення. І привчене до пережованої інформаційної їжі суспільство продовжує іти за концепцією: аяяяя, здавався таким майданщиком, а виявився кремлівською консервою, он як критикує нашого Порошенка. Аяяя, такого знаменитого реформатора привезли, а він популіст і агент Кремля, добре, що Порошенко його розкусив. Аяяя, ми вважали американців друзями, а вони не розуміють, що під час війни не можна боротись із корупцією, не підтримують нашого Порошенка. Ну і не треба нам таких друзів… і т.д., і т.п.
Не всі. Якась частина суспільства відчуває себе обдуреною і розчарованою. Кажуть, Порошенко змінився, він нас зрадив. Це смішно, насправді. Не можна змінити те, чого немає. Але це і страшно. Тому що метаморфози іще не закінчились. Є ще багато масок, які поки не зняті і не змінені на інші. Наприклад, маска патріота.
Суспільство все ще лишається назагал патріотично налаштованим. Хоча у військомати вже не стоять черги, а приходить по 3-4% призовників, волонтери вже не збирають сотні тисяч а еміграція набула масштабів катастрофи, але все ж люди вірять в Україну, хочуть вірити. Тому антипатріотичні заяви для політика виглядають самоубивчими. І доки така ситуація зберігається, Порошенко буде демонстративним патріотом. Але ніщо не вічне. Бунт проти США і ЄС теж здавався фантастикою. Стоїть реальна перспектива повернення ОРДЛО, що серйозно міняє електоральну карту. Разом із перспективою поновлення активних військових дій з боку Росії і охолодженням у стосунках із США… наслідки можуть бути апокаліптичними. А можуть і не бути. Плану немає. Немає складних задумів. Є просто людина, яка одягає маску згідно конюнктури з однією метою: більше украсти. #глитайабожпавук
Пост Рустама Ісакова на фейсбуці