В Києві нарешті демонтували пам'ятник Пушкіну. Звісно, не минулося без обурення. Тому варто ще раз проговорити про що все це. І що памятники Пушкіну - вони взагалі не про нього.
Можливо, коли ця війна закінчиться (так, всі війни рано чи пізно закінчуються), пройде якийсь певний проміжок часу, люди переварять війну і її наслідки, російська культура буде сприйматися адекватно її масштабу і статусу як ще одна національна культура.
Ну, тобто приблизно так само як сприймається зараз в Україні польська, турецька, угорська чи румунська. Вона існує, там напевно є щось з високою культурною цінністю, є якась фігня, є якісь їх національні травми, але най буде. Хтось буде читати-дивитися і взагалі цікавитись. Але не буде більше спримати російську культуру як "культуру старшого брата" чи якусь особливо цінну велику культуру, яка має бути тут головною чи існувати на одному рівні з українською.
А саме цю парадигму - "російська культура - висока, українська - плебейська і провінційна" - цілком логічно формували в пікові радянські роки. Саме радянські.
Пушкіна настільки медійно значущим зробив Сталін. Так, його шанували в Російській імперії як великого поета. Але такого потоку безумства і такого культа, яке розпочалося 1937 року - на 100-річчя смерті - не було. Саме тоді кілька пам'ятників на всю імперію (1899 року - на 100-річчя народження - в Києві встановили тільки погруддя Пушкіна, а повноцінні памятники були в Царскому Селі і Москві) перетворилися на сотні і тисячі монументів.
Мабуть, більше ніж Пушкіну пам'ятників було тільки Леніну.
Тому, прибираючи монументи Пушкіну, ми не його стираємо. Бо написане ним доступне для всіх бажаючих. Ми сталінський наратив і навязану меншовартість з наших вулиць прибираємо. Якось так.