Це наша країна, а за своє б'ються на смерть

31 марта, 09:44
Це наша країна - фото 1
Це наша країна / ДСНС

Помітили, як країна зменшилася? Не територіально, ні. Саме в уяві і осмисленні того, шо десь за ххх годин війна

Частина людей нашої країни це пройшла ще в 2014 році, коли ти чітко розуміа, шо за 5-6 годин їзди зовсім другий світ, в якому танки на вулицях - це щось по типу бездомних собак...

5-6, нехай 8 годин і все, абсолютно друга реальність. Виявляється, шо це не так далеко 300-500 км, а 20-30 від міста - то взагалі ледве не пішки можна пройти...

Але близько і далеко водночас: близько, коли ти в безпеці, далеко - коли в тебе в місті стріляють і ти розумієш, шо, хоч за 10 км від твого місцезнаходження вже фактично не стріляють, туди, сука, шоб доїхати, треба спочатку проскочити 10-20 блокпостів

Виявляється, шо відстань в 200-300 км - це взагалі ніщо і ти починаєш розуміти умовних німців, які спокійно їздять на роботу, незважаючи на те, шо живуть в 150-200 км від місця роботи. Так, в них автобани і все таке інше, але, погодьтеся - відчуття зовсім інші. Якщо місяць тому поїздка в 300 км здавалася чимось по типу тривалої подорожі, то зараз це ніщо взагалі.

Виявляється, що країну можна за 12 годин проїхати поперек і повздовж, маючи власне авто і є купа місць, куди ти обов'язково хочеш та мусиш потрапити після війни. І це не в Єгипті, не в Турції, а тут, біля тебе - за 3-5-6-8 годин їзди

Епілог. Війна - це ше та сука. Нікому не побажаю пережити війну (крім кацапів, звісно). Проте, війна багато чому вчить. І як би не звучало цинічно, тепер ми знаємо, шо в нас велика і одночасно маленька, компактна країна, яку саме в таких кордонах і хочеться залишити нащадкам.

Саме під час війни приходить усвідомлення того, шо це місце, де ти жив чи живеш, або твоє, або не твоє. І коли ти розумієш, шо твоє - в русні немає шансів. Бо за своє б'ються на смерть.

Мораль. Близько і далеко водночас... Як же це відчуття, знайоме жителям окупованої частини сходу України...

 


Публикации