Як українці на футбол до Хорватії їздили. Подорожні нотатки спортивного журналіста Івана Вербицього.
Мабуть, ніхто так не мріє про безвіз, як футбольні фанати. Ні, звісно, копняка Вікторові Януковичу з посіпаками вони бажали дати не тому, що в листопаді 2013-го донецький уркаган у Вільнюсі відмовився підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Нині Янукович перетворився з президента у втікача, його місце посів інший діяч, але питання безвізового режиму відкладається щораз на нові й нові терміни. А згадувані фанати продовжують «катати виїзди» за старою схемою.
Власне, футбольний вболівальник відрізняється від решти пересічних та не дуже українців найперше тим, що зазвичай вирушає в закордонні мандрівки гучною компанією. Оскільки їхати наземним транспортом дешевше, ніж літаком, перетин кордону (чи кордонів) перетворюється в кількагодинне випробовування. В принципі, місцеві й закордонні митники бачать потенційних нелегалів чи контрабандистів ледь не в кожному українцеві, який вирішує поїхати у Європу. Підстави для таких висновків наші земляки, чого гріха таїти, дають. А отже кілометрові автомобільні черги на пунктах перетину кордону якоюсь мірою виправдані.
До футбольних фанатів увага прискіплива подвійно. Цю специфічну репутацію створювали в Європі навіть не українські, а їхні, місцеві ультрас. Українці завдяки подіям Революції Гідності здобули репутацію найперше в очах правоохоронців тоталітарних держав. Досі згадується трирічної давнини виїзд на матч збірних до Білорусі і слова командира мінського ОМОНу відразу після виходу вболівальників з мікроавтобуса: «Хлопці, ми знаємо, що ви зробили в себе. У нас такі речі не пройдуть, Будь-яка витівка – арешт. Камер у нас багато, а далі як кому пощастить – від однієї доби до п’яти років».
Минулого тижня в компанії львівських фанатів виїздив на поєдинок збірних Хорватії та України до Заґреба. Журналістів у це середовище пускають рідко, а раз пустили, то й розповідаю.
Цілком комфортний «неопан» вмістив 43 вболівальники. Компанія строката. Її серцем є чоловік з прізвиськом Ангел, один із зачинателів фанатського руху у Львові в середині 80-х років. Втихомиривши стартову ейфорію, ще до під’їзду на пункт пропуску «Тиса» на українсько-угорському кордоні в Чопі, чоловіки встигли трохи відпочити. То щоб постати перед прикордонниками в доброму стані. А потім розпочалися ті самі випробовування. Земляки, щоправда, надто довго вболівальників не мордували. Симпатична брюнетка-прикордонниця під акомпанемент стриманих компліментів пролетіла шлейфом провокаційно-пахучих духів по салону, швидко зібрала паспорти, а вже через хвилин 20 документи повернули власникам. Значно ретельніше приймали українських гостей угорці. Змусивши всю когорту вийти з автобуса, прикордонники вишикували гостей у чергу, де окрім перевірки віз брали відбитки пальців.
На угорсько-хорватському кордоні
Та ж сама процедура повторилася вранці, під час перетину спільного угорсько-хорватського КПП. Попри відсутність великої кількості автівок тримали нас там вкрай довго, а в дорогу випустили лише в супроводі поліцейського ескорту. Треба сказати, що на відміну від Білорусі, де супровід теж був даний, хорватські правоохоронці умов не диктували і зупинялися там, де пригальмовували для піт-стопів наші водії. Не витримав один з копів лише раз. То коли на заправці вболівальники вовтузилися вельми довго і вочевидь перебрали ліміт його терпіння. Втомившись спостерігати за довгою посадкою, поліцейський зірвався на крик, видавши щось на кшталт «швидко до автобусу!»
Україна на виїзді
Треба сказати, що перші візуальні враження при перетині кордону двох країн Євросоюзу показали помітні відмінності в добробуті мешканців Угорщини і Хорватії. Ні, дороги були ідеальними по обидва боки, а ось схожі на замки мадярські приватні будинки щезли. Хорватські села схожі на українські – такі ж низенькі хатинки, маленькі й прості двори, окремі хати закинуті і посунулися. Видно, що їх мешканці виїхали чи повмирали багато років тому. Усе ж не треба забувати, що своє право на незалежність Хорватія відстояла кров’ю зовсім недавно, в перші роки 90-х минулого сторіччя. Причому війна ця була значно жорстокішою, масштабнішою і мала навіть більш руйнівні наслідки в порівнянні з нинішніми бойовими діями на сході нашої держави.
Саме розуміння спільного і в багатьох аспектах схожого лиха окрім суто ментальних аспектів наші народи поєднує й нині. Не дивно, що напередодні виїзду українців на футбол до Хорватії фанатські угруповання клубів обох держав підписали щось на кшталт пакту про ненапад.
Два проведених у Заґребі дні продемонстрували, що слова обидві сторони дотрималися. Хорватські фанати мирно співіснували з українськими гостями, пили пиво за сусідніми столиками, часто тиснули одне одному руки й прохали про спільні фото. В одній з таких ресторацій, в якій саме лунала одна з композицій «Океану Ельзи», в самому центрі хорватської столиці вдалося зустріти цікавого чоловіка. Він сказав, що шанує Україну, радіє, що стільки українців зараз приїхало до нього на батьківщину, а потім додав: «Нещодавно повернувся від вас. Воював у складі полку «Азов», знаю особисто комбата Андрія Білецького».
Поліції в центрі Заґреба було надзвичайно багато. Організатори футбольного матчу обіцяли надзвичайні заходи безпеки і втілювали обіцяне як могли. Втім, ось парадокс: правоохоронці зі зброєю навпереваги позначали свою присутність усюди, однак відпочивати людям не заважали. Ходи куди завгодно і пий усе, що є в меню, лише знай міру.
Мене особисто в цьому аспекті найбільше вразила історія з пошуком Сабору, будівлі хорватського парламенту. На мапі відповідного позначення не було, а отже першого вечора сподівався натрапити на те місце випадково. Тож коли вже вечоріло, вирушив у напрямку площі Святого Марко. Там знаходиться один з найкрасивіших у хорватській столиці соборів. Вже вечоріло. Обходячи храм, звернув увагу на два великих стяги над головою – національний хорватський і Євросоюзу. Сама будівля поруч із собором «підперта» масивними колонами, прозорі двері розчинені навстіж. З них видно лише прибиральницю. Коли прочитав, що то й є той самий Сабор, отримав певний моральний шок. Ні, кілька копів неподалік прогулювалися. Однак перепиняти мене ніхто не збирався. Виглядало, що нікого моя прогулянка не цікавить.
Хорватським правоохоронцям повчитися б у панів Авакова з Геращенком або когось із їхніх попередників. Ті б розповіли, що органи державної влади треба оточувати в щільне кільце в радіусі 20-ти метрів від самої будівлі. Так, щоб людям, які збиралися пройти у напрямку Європейської площі чи метро «Арсенальна» по тротуару, доводилося порушувати правила дорожнього руху і пертися по проїжджій частині, оминаючи по ходу припарковані всупереч тим самим ПДР елітні автівки народних обранців.
В принципі, в цивілізовану країну потрапив далеко не вперше і мав би вже звикнути. Проте ось такі речі, які формують відчуття внутрішнього комфорту, продовжують вражати. Точніше, то навіть не комфорт, а розуміння того, що у владних кабінетах сидять звичайні люди. На відміну від загороджених міліцейськими кордонами півбожків, котрі живуть у своєму маревному світі. Пізніше здивувався ще більше, коли поруч зі стадіоном «Максимір» випадково зустрів тренера Мирослава Блажевіча. Того самого, під керівництвом якого хорватська футбольна збірна здобула бронзу на чемпіонаті світу-1998. Звісно, підійшов до легенди, попрохав про спільне фото і автограф на квитку. Той не відмовився, а потім перефотографувався ще з кількома десятками земляків.
До чого це я? У цивілізованому світі немає «небожителів», а є рівні люди, кожен з яких займається своєю справою. Ми ж змушені вболівати за збірну з покидьками, які у час війни подалися за шматком гнилої ковбаси в клуби країни-агресора у складі. Натомість майбутній капітан хорватської збірної Звонімір Бобан ще в часи єдиної Югославії дав шпіцака полісмену, котрий заніс кийок на фаната заґребського «Динамо»…
Ще один видатний у минулому хорватський спортсмен, ватерполіст, призер Олімпіади-1956 Хрвоє Качіч на зламі 80-90-х був депутатом Сабору й відіграв одну з ключових ролей у переговорному процесі під час війни на Балканах. У книзі «Хорватський прорив» він зацитував фрагмент свого виступу під час переговорів з сербською стороною в Белграді в жовтні 1991-го: «Я особисто виступав за прапор Югославії на Олімпіадах, європейських першостях чи дипломатичних конференціях. Утім, і тоді, коли ми сприяли успіху і честі цієї держави, ніколи не мали жодних сумнівів стосовно того, що є нашою справжньою Батьківщиною».
За роки журналістської діяльності переспілкувався з кількома сотнями українських спортсменів різних мастей. Почути щось схоже від більшості з них неможливо за визначенням. Особливо від тих, хто народився і виступав за «СССР». Вони стосовно «родіни» ілюзій не мають, а в нетрі історичних аспектів не влазять. Хорвати – не такі. Вони пишаються своєю країною. Дилеми, чи виступати після розпаду Югославії за збірну колишніх поневолювачів перед їхніми атлетами не було ніколи. На відміну від наших юранів, канчельськісів, онопків, нікіфорових, помазунів, хряп і решти.
Зрештою, прості українці – інші. Повертаючись до теми спільного лиха, варто зазначити, що українські фанати поклали квіти до пам’ятника ультрас заґребського «Динамо», які віддали життя за Domovinu під час війни 1991-1993-го.
Також у день зустрічі національних збірних на стадіоні «Хрватский драґоволяц» зіграли між собою команди фанатів обох країн (поєдинок завершився 7:6 на користь господарів). Крім того, українські фанати спеціально до виїзду в Заґреб підготували братські стікери, які дехто назвав провокативними, а видання української діаспори в Чорногорії вбачило в появі наліпок такого змісту «руку Кремля». Втім, правда трохи простіша.
Пам’ятник загиблим на війні фанатам знаходиться навпроти центрального входу на «Максимір», стадіону, на який близько 70-ти українських вболівальників у підсумку не потрапили. Причина проста – алкоголь. Ще перед від’їздом українців попереджали, що контроль перед входом на арену буде суворий, що доведеться «дихати в трубку», а допустимий рівень сп’яніння не мав перевищувати 0,6 проміле. Шкода, що чимало людей сприйняли пересторогу без належної уваги. Контроль справді був. Може, не дуже тотальний, а вибірковий, але все ж. Двоє людей з нашого автобуса замість футболу до самого ранку сиділи в поліційній дільниці, а третій, «надихавши» на 2,6 (!) проміле, не потрапив до буцигарні лише дивом.
Фанати своїх не кидають. Дарма, що виїзд автобусів додому був запланований відразу після виходу зі стадіону. Замість того окремі люди провели у поліційному відділку безсонну ніч, домовляючись з копами і судовими виконавцями, щоб ті випустили «полонених» якомога швидше. «З нашими «мєнтами» бодай можна домовитися, щось заплатити і розійтися, - каже один з переговорників. – А ці грошей не візьмуть, а загалом поводяться не ліпше від наших правоохоронців. У відділку теж накурено, стоїть хаос. Наші консули, склалося враження, хотіли не допомогти, а спекатися співвітчизників на будь-яких умовах. За пропозицією поліції вони були ладні вмовляти нас, щоб погодилися виїхати на автобусах за місто, щоб погоджувалися на будь-які штрафи. А що серед затриманих перед стадіоном були лише українці і жодного хорвата, їх не цікавило. Хоча всі ми бачили, що пили місцеві вболівальники не менше за наших. В усій цій історії найбільше сподобалася суддя. То вона присудила нашим людям мінімальний штраф (1170 кун – щось біля 160 євро), а в неформальній розмові сказала: «»Радійте, що вас розумію. Маю такого ж як ви сина. Теж ось так само їздить зі збірною Хорватії».
Я ж, не споживши й грама алкоголю, ризикував не потрапити на «Максимір» з іншої причини. Перепинили мене на одному з численних після проходження турнікету кордонів через червоно-чорний шалик з надписом «Слава Україні» з одного боку й «Героям слава» з іншого. Зібрався цілий консиліум великих спеціалістів у галузі «фашизму», «расизму» й «нацизму», які постановили, що з такою крамолою проходити на трибуни не можна. «Розу» скрутили в трубочку і запропонували покласти поруч з парканом. Мої аргументи, що цей шалик пройшов Революцію Гідності й добрий десяток матчів, не діяли. Одним з найзатятіших «борців з фашизмом» виявився молодик, який представився працівником Федерації футболу України Андрієм Тараном. Сказати в голос, чому ці кольори заборонені, він не зміг, лише запропонував скрутити «розу» в трубочку, покласти під парканом і забрати після матчу. Мовляв. Якщо не погоджуся, заплачу штраф у розмірі не менше 100 євро.
Каюся – погодився. І був справедливо засуджений згадуваним вище Ангелом. «Немає нічого гіршого, ніж втратити бойове знамено», - пояснив той ази. Ангел теж мав перепалку з Тараном. Шалик львів’янина був синьо-жовтим, проте безкомпромісних бійців з різними «цизмами» стурбувало зображення галицького левика. «То знак «Дивізії СС «Галичина!», - урочисто виголосив Таран. «Слухай, недоумку, з цим знаком на шевроні мій син воював у нинішній українсько-російській війні, тому мене не обходить, що ти собі думаєш і що тобі написали», - відповів чоловік і попри погрози, що при обшуку на наступному кордоні з нього зідруть штраф, пішов далі. В підсумку штрафу вдалося уникнути. Не виключено тому, що при перевірці те місце, де зображений левик, було взяте в жменю.
Нескорені!
На щастя, свою «розу» після матчу теж вдалося повернути. Часткова сатисфакція, але надалі треба бути уважнішим. Добре, хоч зображення Євгена Коновальця і надпис «Україна понад усе» на футболці контролерів не збентежили, а то довелося б проходити на стадіон «на голому торсі».
Так звана боротьба з «фашізмом» у футболі досягла шизофренічних масштабів. І найобурливіше, що скільки б фанати не прохали чиновників з ФФУ попіклуватися, щоб внесені антиукраїнськими елементами з організації ФАРЕ символи, кольори й особистості зникли зі списку заборонених, не допомагає нічого. Звісно, хорватські вболівальники з подібними речами теж стикаються регулярно. Тому й трохи здивувався, що до, в перерві і після матчу Хорватія – Україна над «Максиміром» лунали пісні Мірко Перковіча Томпсона, співця війни, якого так звані місцеві антифашисти теж обчепили різними кліше.
Хорватію недільного ранку ми залишали з двоякими відчуттями. З одного боку, кожен був вражений прихильним ставленням мешканців Заґреба до українців. А ще – спокоєм, мало схожим на столичний ритмом життя. Обиватель може здивуватися, але крім пабів українці відвідали чимало музеїв. Одні побували в музеї історії міста, інші не пошкодували, витративши час і 20 кун на відвідання технічного музею Ніколи Тесли.
Мене ж особисто вразив музей, присвячений Джаженові Петровічу, видатному баскетболістові, який загинув в автокатастрофі в 1993-му, у віці 29-ти років, після здобуття трьох олімпійських медалей і трьох титулів найкращого баскетболіста Європи, на гребені слави. Такої як там кількості експонатів немає в клубних музеях українських футбольних ґрандів «Динамо» і «Шахтаря» разом взятих. Усі майки, медалі, індивідуальні трофеї, м’яч з переможного для заґребської «Цибони» фіналу Кубка чемпіонів, а ще – фото, відео і текстові розповіді на встановлених у музеї індивідуальних моніторах. Не дивно, що затримався там майже на три години.
А негатив? Діям поліції не дивувався ніхто, бо «мусори всюди однакові». Справді засмутила лише гра української збірної, той «спартаківський стиль» з воротарем П’ятовим у статусі розігруючого. А ось поведінка футболістів після матчу була звичною. До сектора, на якому було близько двох тисяч українців, підійшли лише Ярмоленко, Кучер, П’ятов, Степаненко і тренер Шевченко. Поаплодували звіддалля і сховалися в тунелі. Зате здивував київський динамівець Домаґой Віда. Теоретично, виступаючи за хорватську збірну. Українців він міг і не вітати. Однак Домаґой підійшов до нашого сектора, подякував вболівальникам, чим заслужив на особливу симпатію.
Втім, чим варто дивуватися такому ставленню? То ж наші «небожителі» витають десь високо в небесах. Хорватські футболісти – такі ж люди, як й усі інші. Інша річ, що прикордонники їхні разом з угорськими навіть на зворотньому шляху сприймали українців як людей неповноцінних, яких можна маринувати на кордоні без особливої на те потреби. Але навіщо турбуватися? Петро Порошенко все ще продовжує обіцяти нам безвіз. Отримаємо т заживемо…
Іван Вербицький, спеціально для Без Табу, фото - автора та ФФУ