Як події 18 березня на Майдані та в Козині біля маєтку президента Порошенка дискредитували усіх учасників дійства.
Деякі діячі мистецтва попри всі таланти не вміють вчасно піти зі сцени. Проґавивши момент Х, вони вже не радують прихильників, а виставляють себе на посміховисько. Діячів політики це теж стосується. І Міхеїл Саакашвілі разом із групою підтримки зараз доводять, що почуття такту у них є відсутнім за визначенням. А як ще пояснити весняну активність юрби, до якої публіка втратила цікавість щонайменше в січні?
Коли Саакашвілі анонсував на 18 березня черговий мітинг чи то за відставку, чи то за імпічмент Порошенка, майже ніхто цим заходом не зацікавився. Винятком стало столичне управління МВС, яке заздалегідь вирішило зігнати до центру Києва кілька сотень поліцейських, та учасники флешмобу «Дзеркало історії: мені болить Крим» під керівництвом режисера Сергія Проскурні. Першим було необхідно забезпечити порядок та спокій (причому головним чином спокій еліти, а не плебсу). Іншим же був потрібен майданчик для публічного невдоволення політикою держави-агресора в день четвертої річниці окупації півострова.
Забігаючи наперед, варто зауважити, що акція «Руху нових сил» не вийшла ані всеохоплюючою, ані масовою. Щонайменше у половині областей від її проведення взагалі відмовилися, бо, по-перше, негода внесла корективи, по-друге, кількість реальних прихильників Саакашвілі там на пальцях двох рук можна порахувати. В інших регіонах кілька десятків «артистів на ставці» трохи побігали та розійшлися. За винятком Києва весело було лише в Херсоні, де представники місцевого штабу партії Саакашвілі «рейдернули» площу та мікрофони у учасників пам’ятної кримської акції. Все було так сумно, що аж смішно.
В столиці ж абсурд досяг свого апогею. Чи пам’ятаєте ви про дивні металеві конструкції, встановлені на Майдані Незалежності кілька місяців тому задля запобігання несанкціонованих масових зібрань? Так от, учасника флешмобу «Мені болить Крим» дозволили використати залізяччя в якості стендів для власних інсталяцій. Здебільшого це був безглуздий креатив на зразок лозунгів «Алупка - наш», авторам якого хотілося б порадити поменше дивитися «Нашу Рашу» та інші витвори московської поп-культури. Але важливішим було привернення уваги суспільства та мовчазна сутність акції.
Режисер Сергій Проскурня пояснює свою позицію
РНС, як стверджував режисер Проскурня, станом на минулу п’ятницю навіть погодилися не заважати своєрідному арт-перформансу. Але на ранок неділі виявилося, що їхні слова нічого не варті. Точніше кажучи, ще в суботу ввечері правоохоронці біля готелю «Дніпро» затримали вантажівку, в якій знаходилася розібрана сцена та інший реквізит для недільного мітингу. Наступного ж дня надмірно активні активісти (тавтологія тут є доречною як ніколи) не без задоволення кричали у мікрофони щось на кшталт «банду геть» і трощили на друзки химерні архітектурні форми з позбавленими смаку патріотичними написами. Ідилію було зруйновано.
А ви знали - якщо зламати металеву конструкцію з українською символікою, то це прискорить падіння Порошенка?
Втім, ви таки помиляєтеся, якщо думаєте, що поліція примудрилася не заляпатися брудом під час цієї циркової вистави. Сталося це, щоправда, вже не в Києві, а в Козині біля президентського маєтку, куди екзальтована юрба за планом вирушила.
Про те, що аудієнції у Козині не буде, оскільки Порошенко вирушив з офіційним візитом до Кувейту, їх не попередили. Але не попередили, схоже, і силовиків, які закликали собі на допомогу невідомих молодиків в одязі без розпізнавальних знаків. Тітушки та прихильники Саакашвілі нарешті задовольнили обопільне бажання випустити на комусь пару та злість. Але правоохоронців це явно не прикрашає.
Тітушки за Порошенка – політичні реалії 2018 року
Думки про ці події є діаметрально протилежними. Одні стверджують, що поведінка представників РНС на Майдані – це акт вандалізму. Інші наполягають на тому, що головну площу України давно треба було звільнити від непотрібного залізяччя. Хтось жаліє кримчан і особливо кримських татар, яким нібито зіпсували пам’ятну акцію. А їхні опоненти зловтішно звертають увагу на «плач Ярославни» у виконанні Ленура Іслямова – людини, що після окупації Криму намагалася одночасно всидіти і на російському, і на українському стільцях. Ще більше зловтішаються з Айдера Муждабаєва, який тривалий час неприховано підтримував Саакашвілі, але нарешті розчарувався.
Прощання з ілюзіями від Айдера Муждабаєва
От і вийшла якась суцільна дискредитація в підсумку. Нова влада все ще боїться непевного руху без чіткої декларації дій. Непевний рух під час нападів сліпої люті поводить себе немов міфічний Аякс, який колись в аналогічному стані перебив отару овець замість їхніх власників. Силові структури звично зображають службових собак, які без команди не те що не гавкнуть, а навіть з місця не зрушать. А простий народ в підсумку грає призначену згори роль тієї самої отари, якій завдати шкоди може хто завгодно. Це не плюралізм думок, це бездумний погляд на нові ворота.
Студенти інфізу не службі режиму
І ніщо не зміниться, доки не запропонувати реальної альтернативи поточній еліті. Втім, це теж питання неоднозначне – колись ми вже вірили в те, що на місце донецьких кланів прийшли ідеальні представники нового політичного покоління. Втім, ця хвиля винесла нагору хоча б децентралізацію та часткову реформу медицини і освіти, що вже краще за попередників. А що може запропонувати РНС, який ризикує остаточно втратити підтримку протестного електорату? Галасливу біганину в публічних місцях без жодного конструктиву?
Недарма соліст одного українського гурту колись сказав: краще вже ніяк, ніж абияк.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець