Без Табу пояснює, чому помпезні корпоративи ДФС та БПП так розлютили простих громадян України.
Претензії простолюдинів до правлячих еліт з приводу надмірної розкоші – не новина. Але, скажімо, у добу Київської Русі розрив між князем та пересічним сіячем був не таким великим, як може здатися зараз. Вони обидва не могли дозволити собі махнути взимку кудись на Червоне море – така подорож туди і назад ледве не половину життя могла з’їсти за тодішнього науково-технічного прогресу (точніше, майже повної його відсутності), не говорячи вже про примхи середньовічної логістики. Святкові меню на їхніх столах були непристойно схожими – що у одного дичина з найближчого лісу в якості головної страви, що у іншого. Щоправда, князь на додачу міг дозволити собі спеції на зразок неймовірно дорогої в ті часи солі. Кінець кінцем, під час навали супротивника на князівство ідеологічні супротивники частенько хоробро билися пліч-о-пліч.
Тисяча років минула майже непомітно, і раптово виявилося, що верхи настільки віддалилися від низів, що знову зблизити їх зможе хіба що якась катастрофа всесвітнього масштабу а-ля зомбі-апокаліпсис чи ядерна зима. Хоча якщо трошки краще пробігтися історією наших країв, стане зрозуміло, що віддалення це було поступовим, а не миттєвим. Якщо можливості умовного Івана Миколайовича Савченка з Горпинівки лишалися більш-менш сталими з урахуванням постійної інфляції (не забувайте, сто доларів на початку Першої світової війни у будь-якій точці світу були значно ціннішим активом, ніж зараз), то представники влади з кожним роком могли отримувати все більше і більше.
Радянська еліта у повоєнні часи намагалася офіційно триматися на одному рівні з пролетаріатом, якщо мова заходила про якісь масові заходи та святкування. Навіть нечисленні з’їзди КПРС з сучасної точки зору виглядали цілком цивільно. Так, делегати іноді отримували розкішні подарунки на кшталт кришталевих сервізів або ж зібрань творів світової літератури, виловити які у вільному продажі було майже неможливо. Але абсолютну більшість населення нібито найбільш читаючої країни світу хвилювали зазвичай не книжки, а їдло та питво. З цим теж зазвичай все було аж надто просто – наче й дефіцит дефіцитом, але майже без заморських делікатесів, страсбурзьких пирогів та вестфальської шинки.
Насправді партійні бонзи та прості члени КПРС вміли відірватися на повну та гульнути від усієї душі. Історій на цю тему радянський кухонний фольклор і радянська ж література зберегли чимало. Там самої лише повісті Полякова про "надзвичайну ситуацію районного масштабу" достатньо, щоб яскраво це описати. Проте на публічному та офіційному рівні принцип "quo liced Jovi, non liced bovi" не мав працювати в жодному разі. На папері в СРСР усі мали бути рівними, і ця рівність з ідеологічної точки зору дотримувалася з усіх сил.
Саме тому мало хто може розповісти щось про неймовірно дорогі гулянки за участю представників першої хвилі влади незалежної України. По-перше, свою роль відіграла сила звички. Хтось вважав за потрібне обмежитися тихими посиденьками в родинному колі, а ті ж, хто звик до вогненебезпечних вечірок, робили це традиційно непомітно – номенклатурні дачі для того, власне кажучи, й існували. По-друге, тодішній еліті не дозволяв розгорнутися на повну солідний вік. Скажімо, В’ячеславу Чорноволу, який на фоні колег-нардепів першого скликання Верховної Ради вважався ледве не хлопчиськом, за тиждень до нового 1992 року виповнилося 54. Сивочолим дідам було якось не до пирувань з бучним продовженням на ранок – серце, знаєте, може й не витримати.
А от сучасна еліта «розговляється» так, що земля гуде і гай шумить. Представники епохи малинових жакетів та їхні нащадки не мають з цього приводу жодних комплексів. Їм не треба виправдовуватися за це перед виборцями, бо нічого іншого, крім життя на широку ногу, від них не чекають. От і гуляють пані та панове від усього щирого серця та гаманця, який спорожніє не скоро. Кажете, головне в житті – це бути собою? От вони і дотримуються цього принципу.
В історії з корпоративною вечіркою ДФС бентежить навіть не розмах, а недотримання іншого принципу – дружина Цезаря завжди повинна бути поза підозрою. Коли наступного року щось заважатиме роботі всеукраїнських митарів, вони гарантовано жалітимуться на те, що не отримують від держави достатньої кількості грошей, і саме через це їм не вистачає мотивації. У відповідь вони зможуть почути хіба що логічне запитання: а за чий рахунок був бенкет з ананасами та рябчиками зі стравами від найдорожчої ресторації в країні? Отож бо й воно.
Наостанок, щоправда, знову варто зауважити, що можливості еліти сторічної давнини і можливості сучасної еліти дуже відрізняються. Сто років тому злітати на два тижні на Мальдіви було неможливо з цілком зрозумілих причин, а зараз така можливість є. То чому не користуватися нею за потреби за чужий кошт? А гречкосії нехай сидять і давляться оковитою під кислу капусту – як сто років тому було, так і зараз є.
От вам і різниця, пані та панове.
З повагою,
Гриць Якович Вареник, літературознавець
P.S. З наступаючим